ПСИХОЕМОЦІЙНА ТРАВМА: особливості та наслідки

Загальні відомості

Психоемоційна травма – це переживання відчуття загрози життю (фізичне і/або психологічне знищення), що супроводжується інтенсивним страхом, відчуттям безпорадності, неможливості якось вплинути на те, що відбувається. Лише одне речення, з якого починається цей текст, і стільки жахливих історій, понівечених і зламаних доль. І найстрашніше те, що цієї шкоди завдають одні люди іншим людям…

На мою думку, одним із найважчих переживань, які провокує травма, це переживання вини. І ще одним феноменом, який часто супроводжує переживання емоційної травми, є дисоціація.

Також травма – це завжди якась втрата. Втрата кохання, здоров’я, близьких людей, способу життя. І завжди до цього якось дотична ізоляція, відчуження від людей і порушення відчуття безпечності і передбачуваності навколишнього світу.

Найважчим типом психічної травми є та, яка спричинена іншими людьми. І чим більш навмисною є травма, тим більш важкими будуть її наслідки.

Посттравматичні стресові реакції спостерігаються у всіх людей, які перенесли психоемоційну травматизацію. Наприклад, більшість людей пам’ятають, як реагували на голосні низько диференційовані звуки, особливо на початку війни. А в гудінні побутової техніки ми досі чуємо звуки повітряної тривоги. У когось подібні реакції згасають і далі згасатимуть. Але у когось розвинеться ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Лише після припинення дії травмуючих факторів можна стверджувати, що певні захисні психічні механізми були гнучкими, аби вижити, або стали занадто ригідними і призвели до розвитку ПТСР.

Вина того, хто вижив

Часто люди почуваються винними за те, що з ними трапилась біда. Дівчинка, яку зваблював вітчим, була впевнена, що якось провокувала його і боялась зізнатись в цьому мамі. Зґвалтована жінка думає, що була не так одягнена, пішла не тією дорогою, не зуміла втекти або чинити опір. Хлопець, на руках якого помер побратим на полі бою, вважає, що міг би його врятувати, або померти замість нього. Якщо людина почувається винною, то її соціальні стосунки порушуються. Вона вважає себе поганою, зіпсованою і не вартою того, щоб бути частиною соціального середовища.

Відчуття вини – важке, глибоке і руйнівне переживання. Людина переконана, що вона порушила якісь моральні засади і мусить бути за це покараною і присоромленою. Це ті емоційні переживання, які дуже важко переживати, розділяти з кимось. Вони довго живуть в нашому тілі, сковують розум, нормальне функціонування і шкодять нашим стосункам.

Дисоціація

Коли переживання занадто нестерпні, психіка все робить для того, аби людина могла якось функціонувати та витримувати великі навантаження. Тому частина переживань можуть відщепитися так, ніби до них немає причетності. Можна дисоціювати будь-яку частину себе, наприклад чуттєву, живу. Зґвалтовані дівчата часто дисоціюють свою сексуальність. Бо сексуальність «призначена» бути винною за те, що відбулось. Так само людина, в дитинстві якої опікуни не були чуттєвими до її потреб, може дисоціювати свої потреби взагалі і не вмітиме просити про допомогу.

Людина може поводитись так, ніби вона більше схожа на якийсь добре сконструйований механізм, ніж на чуттєву живу особу. Вона швидко і прагматично може приймати складні рішення. Може не реагувати на поранення, на будь-який фізичний чи психічний біль.

Травма руйнує відчуття безпеки та зв’язки з іншими людьми

Оптимізм допомагає нам функціонувати в світі, який сприймається стабільним, безпечним і передбачуваним. Емоційна травма руйнує канву безпечності, безперервності і передбачуваності навколишнього світу. Все сприймається, як небезпечне, нестабільне, і навіть – вороже. Це сприяє ізоляції від зовнішніх подій і від людей взагалі.

Відомий психотерапевт Роберт Столороу описує свої переживання через рік, як померла його дружина, які він раптом відчув в середовищі своїх колег, на банкеті після презентації книги: «Я був ніби відчуженим від оточуючих мене нормальних людей. Вони здавались безтурботними, веселими і дуже далекими.  Я був переконаним, що горизонт їх переживань ніколи не міг би охопити моїх переживань. І це переконання було джерелом мого відчуження і самотності, тієї непереборної прірви, яка заважала їм зрозуміти мене. Це не означає, що травмовані люди живуть в окремому світі щодо світу інших людей. Це означає, що їх світи є неспіврозмірні».

Столороу вважає, що сутність емоційної травми лежить в переживанні нестерпного афекту (надто сильне емоційне переживання), і відсутності співналаштування на емоційний біль людини. З одного боку, є щось, що могли б забезпечити інші люди, тобто, бути емпатійними, готовими до теплого емоційного відгуку. І разом з тим, є обмеження, в які нас втягує травма. Проблема в тому, що емоційно травмована людина не здатна відчути це співналаштування через глибоке відчуття відокремленості, яке є вбудованим в переживання травми.

Людині стає важко просити і отримувати допомогу. Своє  відчуття безпеки вона вбачає в самотності і відстороненості.

Нейробіологія емоційної травми

Емоційна травма заморожується в лімбічній системі мозку. Частина цієї системи – амигдала відіграє важливу роль в формуванні страху. Вона відповідає за те, чого потрібно боятися, а чого – ні. В хронічному стресі амигдала (мигдалик) починає краще працювати і це допомагає людині вижити. Завдяки цій підкорковій структурі мозку ми маємо можливість сканувати рівень безпеки навколо нас і швидко формувати певну стратегію – бігти, боротись  або завмерти. Але навіть коли небезпека вже буде в минулому, ця структура мозку може продовжити свою активність. Тобто, небезпека відійде, а стратегія виживання в частини людей залишиться актуальною. Відомо, що при ПТСР розмір амигдали збільшується.

Одночасно з активністю мигдалика, інші частини мозку знижують свою активність. Ми забуваємо якісь деталі травматичної події, бо зв'язок між різними частинами мозку переривається. Ми отримуємо менше дофаміну – гормону, який відповідає за задоволення і мотивацію. Ми не здатні планувати, регулювати свої емоції, фокусуватись на чомусь певний час.

Тобто нас переповнює страх і тривога в хронічному стресі, а здатність отримувати задоволення, планувати, запам’ятовувати, будувати стосунки – знижуються.

Пригнічені та невиразні переживання

Всі ми родом з дитинства, де наша вразливість могла бути сприйнята батьками по-різному. Комусь із нас забороняли плакати, комусь злитись, а комусь боятись. Так ми отримали певний коридор дозволу для проживання свого життя. Але так само, як і важливі люди в нашому дитинстві, ми навчилися заперечувати свій болючий досвід, ігнорувати власні страждання.

Емоційна травма може бути глибоко вкоріненою в особистість батьків, і вони не матимуть спроможності емпатійно відгукуватись на переживання дитини. Це ускладнить проживання труднощів, які є в людському житті, і збільшить ризик розвитку посттравматичних проявів.

Ми звертаємо увагу на виразні прояви ПТСР і можемо залишити поза увагою локальні і менш виразні симптоми. Наприклад, людина може мати посттравматичний спосіб переживання втрати. Тобто, вона буде почуватись відчуженою, незрозумілою і буде прагнути ізолюватись від інших людей.

Адаптація після війни

Коли закінчиться війна, ми мусимо знайти в собі сили, щоб пережити всі втрати, весь той емоційний біль, горе, розпач, відчай, лють. А це буде непросто і не швидко.  Процес адаптації наших воїнів до мирного життя так само буде непростим. Це має бути двосторонній, спільний процес співналаштування, взаємодопомоги і довіри. І це важливо для того, щоб колективно опрацьовувати наші емоційні травми і спільно будувати безпечну і сильну Україну!