ІСТЕРІЯ: ВДАВАННЯ ЧИ ХВОРОБА, СИМУЛЯЦІЯ ЧИ ПРИХОВАНА ПРОБЛЕМА?

Термін «істерія» вживається з давніх часів, але розуміється по-різному. Сьогодні це стало лайливим словом. Більшість людей під терміном «істерія» розуміють показове привертання уваги задля отримання бажаного результату. Тому осіб з подібною поведінкою вважають симулянтами.
‍
В перекладі з латині істерія означає – «блукання матки по організму», або «сказ матки» (hysteria – матка). Вперше «блукаюча матка» описується давньогрецьким цілителем, лікарем та філософом Гіпократом в «Гінекологічному трактаті». Давньогрецький філософ Платон описував «сказ», яким страждає матка жінки, не маючи можливості зачати дитину. В Середні віки причиною драматичних симптомів вважали одержимість. Нам відомі історичні факти полювання на «відьом». Жінок масово переслідували та вбивали, звинувачуючи у чаклунстві.
Після 17 століття істерія знов розглядається, як «блукання матки по організму», яка викликає дратівливість і ядуху. Ефективним лікуванням вважались шлюб і регулярні сексуальні контакти з чоловіком.
‍
У 18 столітті істерію почали асоціювати з роботою головного мозку. Французький лікар — психіатр Жан-Мартен Шарко в клініці Сальпетріер керував відділенням, де лікувались жінки хворі на істерію (ця хвороба тоді вважалась винятково жіночою). Він проводив публічні лекції, на яких вводив піддослідних у стан гіпнозу, та з їх допомогою ілюстрував поняття істерії. Тобто жінок, з їх хворобливими проявами, виставляли на сцену, як екзотичних тваринок, але їх внутрішній світ, їх переживання зовсім не цікавили дослідників.
‍
Як свого часу розуміли істерію, так і лікували. Лікувальний процес включав в себе: спрямування на чутливе місце потоку води, поїздки верхом на конях, масаж і використання різних предметів, які імітували фалос.
‍
В 19 столітті Зігмунд Фройд в Австрії, а П’єр Жане у Франції, прийшли до висновку, що істерія – це стан, викликаний психологічною травмою, а її соматичні симптоми – замасковані прояви інтенсивних травматичних подій, витіснених із пам’яті. Тобто, страждаюча на істерію людина перенесла важкий стрес, психотравму, яку не змогла опрацювати і витіснила (витіснення – механізм психологічного захисту) із свідомості. Натомість, витіснені переживання стали хворобливими симптомами.
‍
В 1896 році Фройд робить відкриття, висуваючи гіпотезу про те, що «в основі кожного випадку істерії лежить сексуальне насилля в ранньому віці». Це було революційне відкриття, і воно вимагало подальшого визнання масового насилля по відношенню до жінок. Але в подальшому Фройд відмовляється від цієї гіпотези. Істерія була досить поширеною серед жінок, а травматична гіпотеза підтверджувала збочення по відношенню до дітей з боку дорослих. Це означало б, що навіть в знатних сім’ях не можна було виключити насилля. Тому його робота «Етіологія істерії» не була схваленою науковцями, і Фройд починає розвивати ідеї сексуальних фантазій своїх пацієнток. Таким чином, було витерто наче гумкою на папері, травматичне підгрунтя істерії у вигляді насилля, і той соціальний контекст, який давав право на подібні вчинки.
‍
Німецький філософ, психолог і психіатр Карл Теодор Ясперс характеризує істерію наступним чином: «Істерична особистість відчуває потребу, по відношенню до себе та до інших людей, вдавати із себе більше, ніж вона є насправді, переживати більше, ніж вона здатна переживати. На місці обгрунтованих істинних переживань з їх природнім вираженням виступає удаване, артистичне, вимучене переживання» (1946).
‍
На зміст переживань значно впливає пошук визнання. «Зусилля в пошуках визнання», – тлумачиться німецьким психіатром Райнером Тьоллє, – «є спробами компенсації усвідомленої неповноцінності» (2002). Тобто, людина усвідомлює свою неповноцінність і намагається її компенсувати, виражаючи почуття, що відповідають бажаній картині власної особистості. Прикладом можуть бути неймовірні розповіді про важливі події і неймовірні нещастя, насилля і зваблювання. «Не все, про що повідомляється було пережито в тому вигляді, як це презентується».
‍
Райнер Тьоллє вважає, що в міжособистісних стосунках істеричні особистості можуть легко зав’язати поверхневе знайомство, легко пристосовуватись до людей, але на глибокі і міцні звя’зки вони не здатні, бо не вміють повноцінно співпереживати. А їх симптоматика в кризові періоди проявляється, передусім, в конверсійних симптомах (істеричних реакціях).
‍
Прикладом можуть бути функціональні розлади ходи, випадіння чутливості, стани збудження або сутінкові стани свідомості, а також депресивні реакції і суїцидальні спроби (частково демонстративного характеру). «Істеричні особистості прагнуть аби їх вважали органічними хворими, тобто такими, в яких є об’єктивне пояснення певного симптому» (2002).

В зв’язку з тим, що термін істерія мав ( і має дотепер) негативний соціальний контекст, науковці запропонували синоніми – конверсія, дисоціація. В класифікації хвороб DSM, розробленою американськими психіатрами, термін «істеричний» замінено на «театральний».
«Дисоціація» і «конверсія» вважаються варіантами психологічного захисту, суть яких полягає у видаленні із свідомості нестерпних переживань за рахунок виходу у фізичні хворобливі симптоми. В даному випадку, наприклад, тривога виражається не на психологічному рівні, а на рівні тілесних проявів. В буквальному сенсі, конверсія – це перетворення психологічних негараздів в тілесні відчуття.
Термін «дисоціація» був запропонований П’єром Жане, який помітив, що комплекс ідей може бути відщеплений від особистості та існувати незалежно і позасвідомо (йдеться про несвідомі процеси). Прикладами можуть служити будь-які варіанти втрати чутливості в різних частинах тіла, втрата нюху, звуження поля зору, втрата моторної функції у вигляді нездатності рухати кінцівками, неможливість говорити, ходити чи стояти, епізоди втрати свідомості по типу обморока і т.д.
‍
Люди з подібними симптомами звертаються до лікарів, шукаючи фахової допомоги. Натомість, коли симптомам немає відповідного пояснення, а саме – органічного підгрунтя, фахівці розводять руками, не знаючи чим допомогти. А частина лікарів вважають даних пацієнтів симулянтами.
‍
В міжнародній класифікації хвороб МКХ-10 спектр істеричних проявів зазначений дисоціативними (конверсійними) розладами (F44) та істеричним розладом особистості (F60.4).
‍
Дисоціативні розлади пояснюються психіатрами, як психогенно обумовлені (пов’язані зі стресами, психотравмами), нестерпні, невирішені проблеми або порушені взаємовідносини. Втрата певної функції, що виражається симптомом, є проявом емоційного конфлікту або потреби. Тобто, симптом, певною мірою відображає несвідомий внутрішній конфлікт або неусвідомлену потребу.
‍
До істеричних особистостостей психіатри відносіть людей, поведінка яких орієнтована на зовнішній ефект: бажання привернути увагу, схильність до наслідування, «жага визнання». Радянський психіатр Олександр Тіганов характеризує їх, як «внутрішньо малозмістовних, пустих і навіть убогих. Їм подобається дозвільне життя, показна пишність» (1999).Сучасний історик Марк Мікейл описує даний феномен наступним чином: «Істерія була медичною метафорою стосовно того, що чоловіки вважали містичним і неконтрольованим в жінках». Жінок з істеричними проявами виганяли з кабінету лікаря, непристойно обзивали.
Німецькі психіатри Герд Лаукс і Ханс-Юрген Мьолєр відносять істерію до конверсійних розладів (2012). Істеричну особистіть (істеричний розлад особистості) вони характеризують, як спокусливо-привабливу, але не популярну серед оточення, не дуже вразливу та таку, яка легко піддається впливу.

Доктор філософії, психоаналітик Ненсі Мак-Вільямс (США) характеризує людей з істеричною структурою особистості, як таких, які мають високий рівень тривоги, напруження та реактивності, особливо в міжособистісній взаємодії. Це «енергійні» та інтуітивно «людяні люди». Через високий рівень тривоги їх емоційність може здаватися оточуючим перебільшеною. Разом з тим, їм притаманні зрілі психологічні захисти і невротичичний рівень функціонування.
‍
Головне суб’єктивне відчуття при істерії – відчуття маленької, наляканої і дефективної дитини. При цьому, в поведінці спостерігається протилежний полюс – контроль та маніпулювання. Їх контроль над іншими людьми включає спробу досягнути безпечного острівця посеред лякаючого світу, зробити стійким відчуття самоповаги та оволодіти ситуацією, яка непокоїть.
За Мак-Вільямс: «поведінка істеричних людей, що спрямована на привертання уваги, є несвідомою спробою підтвердити той факт, що їх приймають. Їм часто приписують «поверхневість почуттів». Коли вони виражають свої почуття, то часто драматизують, перебільшуючи якості, які виставляють напоказ. Але це не означає, що вони не відчувають емоцій, про які говорять. Справа в тому, що вони занадто занепокоєні тим, як презентувати себе перед тими, кого вони вважають сильними, бо раніше їх знецінювали та інфантилізували. Ці люди перебільшують свої емоції, щоб позбутися тривоги і впевнити себе та інших у власному праві на самовираження» (2012).
‍
Таким чином, ми маємо тезисний опис зовні помітних проявів та внутрішньо прихованих мотивів функціонування людей, яких дотепер наше суспільство називає «істериками». Єдиний момент, що саме ми вкладаємо в це поняття? Чи розуміємо його суть? Чи взагалі прагнемо зрозуміти? А може, як завжди, шукаємо спрощені шляхи розуміння інших людей, не таких, як ми?..