Що таке сором і як нам живеться з ним?
СОРОМ! Хто він такий, що він таке, що примушує нас ховатись від інших і самих себе, страждати і завдавати страждань?
З дитинства ми чуємо фрази: «у мене горять щоки», «як тобі не соромно?», «хоч крізь землю провались», «треба в Сірка очі позичити» і т.д.
Сором пронизує всі сфери життя! До прикладу, багато поколінь виховували, присоромлюючи: «Як тобі не соромно?» – багато хто міг чути в дитинстві. Те ж саме стосується дошкільних закладів і шкільного життя, де присоромлюють на кожному кроці. З нами так робили і ми робимо те ж саме, навіть не замислюючись. Тому, коли ми говоримо про сором, то торкаємося нашого єства, яке формувалося в стосунках з батьками, вихователями, вчителями, викладачами в атмосфері критики, знецінення, ігнорування і різних видів покарань. Людям важко витримати почуття сорому, але якщо ми маємо владу над іншими, то користуємось цим.
Сором ніколи не є чимось відокремленим, бо розвивається в стосунках, взаємодії. Але часто він проявляється одноосібно, бо людина віддаляється і залишається з ним на самоті.
Як ми переживаємо сором тілесно?
Будь-яка емоція відображається тілом. Присоромлена людина/дитина може бути злегка згорблена, сутула, може відводити вбік голову, погляд. Зазвичай це відбувається під час взаємодії з іншими людьми і саме в стані сорому дивитися комусь в очі вкрай незручно і навіть страшно. Бо біль від сорому є нестерпним. І часом люди, а особливо діти очікують подальших атак присоромлення.
В основі сорому лежить знецінення
Англійською мовою сором – (shame) походить від термінів – покривати, ховати. Часто це про виключення, відсторонення, оскільки людина залишається наодинці зі своїм соромом, ізолюється від інших.
Існують різні моделі сорому, в яких ми атакуємо самих себе психічно чи фізично (self-harm, self-injury); атакуємо інших; втікаємо від сорому і т.д.
Канадський психолог Лес Грінберг (LesGreenberg, Emotion‑Focused Therapy: Coaching Clients to Work Through Their Feelings 2002р.) вважає, що сором – це вторинна токсична емоція, яка може приховувати гнів, біль чи самотність. Тобто, сором є захистом від більш вразливих почуттів. Також Грінберг вважає, що сором приховує потребу у визнанні: «Ми соромимось, бо нас не бачили, не приймали». У свою чергу він зазначає, що сором є бар’єром для побудови близьких стосунків і розуміння самих себе. І тоді завданням психотерапії є – розпізнавання цієї прихованої емоції.
Адаптивний і дезадаптивний сором
Американський психолог Кен Бенау (Shame, Pride and Relational Trauma: Concepts and Psychotherapy, 2022р.), який спеціалізується на питаннях сорому і травми, вважає, що існують адаптивні і дезадаптивні стани сорому. У випадках адаптивного сорому ми налаштовуємо свій моральний компас щодо своїх цінностей. Такі стани сорому здебільшого є гострими і короткотривалими: спалахнуло і закінчилося, як у дітей. І ці стани, як правило, не базуються на психічній травмі.
Але часто, коли ми говоримо про сором, то маємо на увазі переважно – дезадаптивні стани сорому, які відкидають нас в ізоляцію і уникання соціальних контактів. Вони оживають або внутрішньоособистісно, або у форматі стосунків. І це є стани розуму або тіла, які пов’язані із знеціненням себе або інших.
Окремим видом дезадаптивного сорому Кен виділяє стан – Not me, shame. Якби цей вид сорому міг говорити, то це звучало б так: «Я – ніхто, мене не існує, я завжди був ніким/нічим і завжди таким буду». І це ніби про відсутність буття. До речі, часто такий вид сорому притаманний людям, які росли в середовищі «емоційного холоду». Батьки не змогли забезпечити емоційні потреби своєї дитини, були відсутніми в критичні моменти, не надавали емоційної опори. І тут міг сформуватися сором: «Я не вартий, щоб жити».
В контексті війни сором підігрівається, коли людина не здатна контролювати якісь речі, які раніше була спроможна робити. І це може призвести до переконання – «Я – погана людина», бо не справляюсь з тим, що раніше вдавалося. Але подібний стан не завжди означає наявність клінічної депресії.
Травматичний сором
Прикладом травматичного сорому може бути контекст насильства, де постраждала особа переконана в тому, що вона є негідною, зіпсованою. При цьому кривдника можуть бачити, як вартого виправдання і навіть любові.
З точки зору нейрофізіології, коли відбувається атака сорому, то спочатку може бути шок, гіперзбудження, а після цього – оніміння, виключення себе із взаємодії, бо витримати це неможливо. Так проявляється міжособистісний сором.
Внутрішньо ми також переживаємо стани сорому, де караємо, атакуємо самих себе. І нестерпні фрагменти ми дисоціюємо (несвідомо відщеплюємо від себе і маємо переконання, що це нам не належить).
Отож, стани сорому і дисоціація свідчать про те, що колись було небезпечно почуватись унікальною, задоволеною в стосунках з іншими. І ті механізми захисту, які тоді працювали, не допомагають в нинішніх стосунках і призводять до відсторонення і соціальної ізоляції. Ці стани сорому і дисоціація не дають можливості усвідомити, що сором захищає той зв’язок, якого дитина насправді не мала.
Слід допомогти людині відрізняти реальну загрозу від уявної. Ми можемо мати безпечні стосунки, але відчувати в них загрозу завдяки минулому травматичному досвіду і сприймати ці стосунки, як небезпечні.
Чому часто присоромлюють і знецінюють емігрантів?
Це сором, який провокується середовищем і він спрямований на виключення «сторонніх» щоб «домінуюча група» могла зберегти розподіл сил в суспільстві. На подібних процесах часто грають політики, щоб отримати визнання, підтримку з боку електорату.
В даному контексті від біженців вимагають: «не висовуйся, будь непомітним». Наприклад, в соціальних мережах пишуть, щоб українці не відвідували місця масових зібрань, не розмовляли українською мовою, бо є ультраправі сили, які вороже налаштовані на емігрантів. Але в еміграції загостроюється криза ідентичності – ХТО Я Є? І присоромлення власного коріння поглиблює цю кризу. Бо насправді українці не є злочинцями, але це не працює у випадку домінування одних соціальних груп над іншими, де присоромлення відіграє важливу роль соціального тиску.
Сором проявляється в стосунках
Сором не є чимось відокремленим, бо завжди розвивається в контексті стосунків. Люди часто грають з ним, як у гарячу картоплю: «Це – твій сором! Ні, твій!». Тому в психотерапії сором часто входить до процесів розігрування між терапевтом і пацієнтом/клієнтом і важливо для початку ідентифікувати сором в терапії, а вже потім трансформувати його.
В стосунках люди часто бояться залежати від інших, бо досвід залежності від дорослих в дитинстві був пов'язаний або з емоційно недоступною особою, або з критикуючою і т.д. І тоді залежність від іншої особи в дорослому житті може означати напад, атаку або страх бути покинутим.
Коли атакують нас, ми раціоналізуємо, емоційно відмежовуємось. Хоча ця атака може мати мету – встановлення зв’язку, бо в дитинстві ми мусили робити все, щоб зберегти зв'язок з батьками/опікунами. Тобто, відмовитись від своїх потреб, переживань, думок, які потенційно цьому зв’язку загрожують. Тому певні дезадаптивні моделі опрацювання сорому ми вже маємо в «базовій комплектації». До прикладу, присоромлення і звинувачення іншої людини – може бути спробою налагодження зв’язку з нею.
Сором завжди нас повертає у власне тіло, якщо ми його чуємо. А так як цей стан тіла і розуму зазвичай переживається важко, то ми зробимо все можливе і неможливе, щоб його уникнути. Ми навіть можемо відмовитись від близьких стосунків, від соціальних контактів, бо дезадаптивний сором – є практично вбивчим соціально.
Гендерно зумовлений сором
Це одна з найпотужніших форм соціального сорому, яка формує не лише сприйняття себе психічно і тілесно, але й накладає обмеження на емоційну і сексуальну сфери життя. Він забирає право голосу і почуття безпеки в просторі.
Сором у жінок
Жіноче тіло завжди було об’єктом для нагляду, соціального тиску і присоромлення. Експресивна «жіночність» зазвичай засуджується і критикується суспільством. Дівчата з дитинства чують фрази на кшталт: «не сиди так», «не виглядай вульгарно», «не кривись», що формує сором за власне тіло. І тоді конструюється, як форма виживання в суспільстві «хороша дівчинка», в якої сором стає інструментом саморегуляції в патріархальному світі.
Сором у чоловіків
Хлопців соромлять за вразливість. Їм забороняють плакати і навчають «бути сильними», що викликає втрату контакту з почуттями. Якщо хлопчик є лагідним, ніжним і не відповідає маскулінному ідеалу, його також присоромлюють або вдома, або в дворі, або в школі. З часом все це стає джерелами глибокого сорому.
У чоловіків сором іноді трансформується в агресію, відсторонення або насильство – замість того, щоб бути пережитим. Тобто, замість того, щоб звернутися за підтримкою, чоловіки часто ховаються у гніві, мовчанні або агресії.
Ґендерно зумовлений сором часто невидимий, бо вважається «нормою». Тому для початку варто його визнати, а далі за допомогою психотерапії – відновлювати контакт зі своїм справжнім єством , яке свого часу не було прийняте у дитинстві.
За Брене Браун (DaringGreatly, 2012р.) сором – це гостра емоція «я неповноцінний/а» (self‑focused), а не вина – «я зробив щось неправильне».
- Жінок соромлять, якщо вони є недостатньо ідеальні в усьому водночас: «Будь ідеальною в роботі, сім’ї, зовнішності і ніколи не покажи, що тобі важко!».
- Чоловіків соромлять за слабкість, вразливість, страх: «Не будь слабким!».
Джудіт Батлер (Gender Trouble: Feminism and the Subversion of Identity, 1990р.) вважає, що існують речі, які жорстко нав’язуються суспільством і невиконання «гендерних правил» тягне за собою осуд і знецінення. Тобто, «гендерна невідповідність» може провокувати сором.
Коли ми не вписуємося в очікувані ролі, то виникає конфлікт між суспільством з одного боку, і тілесною суб’єктністю – з іншого. Це може створити зону сорому, на кшталт – «я неправильний/а». А іноді призводить навіть до насильства.
Своєрідний виклик суспільному тиску кинула свого часу Марина Абрамович (Югославія/США) у перформансі (1974р.), де вона не рухалась 6 годин і дозволила глядачам робити з нею все, що вони хочуть. Валлі Експорта (Австрія) провела перформанс (1968р.), де носила на грудях коробку, запрошуючи перехожих «дивитись кіно» і торкатися її грудей.
Мисткині використовували власне тіло, як полотно, щоб:
- піддати сумніву уявлення про гендер, сором, об’єктивізацію тіла;
- повернути собі контроль над тілесністю;
- викрити насильницький погляд суспільства.
Як ми можемо опрацьовувати сором?
Побудова емпатичного простору: за Браун, сором росте із секрету, мовчання, осуду – і зупиняється з емпатією, в просторі безпеки і довіри.
Кен Бенау каже про те, що іншим полюсом сорому є ГОРДІСТЬ за своє буття. Це є адаптивний стан внутрішньої насолоди від того, що ми живі і підтримуємо звʼязки зі світом і собою. В терапії ми маємо привести людину до того, щоб вона відчувала гордість за своє буття. Чому це так важливо? Бо сором породжує сором і це нескінченний процес.
Варто запитати себе:
- Що саме викликає у мене сором?
- Чиїх оцінок я боюся?
- Чого від мене хоче той, хто знецінює і критикує? І чому він так вчиняє по відношенню до мене?
- Це мій сором, чи мені його нав’язують зовні?
Добратись до сорому можна за допомогою психотерапії, хоча захищати цю зону можуть триголові пси і дракони. В терапевтичних стосунках, якщо там існує атмосфера безпеки, довіри і розуміння, то з часом проявляться довербальні труднощі і травматичний досвід. І тоді можна дістатись до тих емоцій, які приховує сором (за Грінбергом сором приховує якусь вразливість), а також до досвіду, який формував сором.
Але головне, щоб сором не жив в тиші, бо там він добре почувається і збільшується. І важливо, щоб не лише в терапії, а і в житті ви мали безпечний простір, де змогли б розповісти про свої переживання сорому і не почути у відповідь критику, знецінення чи осуд.
Існує ВАЖЛИВЕ ПРАВИЛО РОЗУМІННЯ СВОГО ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ: щоб до чогось дістатись, варто для початку це ідентифікувати, визнати, і вже потім рухатись в бік опрацювання. В практичному вимірі ці всі речі дуже непрості. Але якщо ВИ прагнете жити більш повним життям і БУТИ в стосунках із собою і іншими, то воно цього варте!
