Центрована на особистості психотерапія – від фасаду до суті

Ми часто обираємо щось по фасаду, зовнішньому вигляду. І назва терапії, яку я все більше люблю і в якій отримала повну психотерапевтичну освіту, не зовсім «презентабельна». Можливо тому, що в ній багато слів і обмаль асоціацій, бо ніби все сказано в назві – концентрація процесу терапії на людині. Стара назва даного методу – Клієнт-центрована терапія. Стосовно «презентабельності» також халепа. Але чи думав Карл Ренсом Роджерс – засновник даного напрямку психотерапії про «презентабельність»? Навряд!

Звісно, назва психотерапевтичної модальності – «психоаналіз» звучить інакше. Але чи завжди форма відповідає змісту? Чи за фасадом можна приховати багато різних речей?

Років шість тому, коли світ заполонив ковід, я відвідала семінар відомого австрійського психоаналітика. Він щедро ділився цікавими ідеями, думками, і, якось несподівано висловився стосовно не психоаналітичного бачення людської природи: «Йдіть подалі зі своєю феноменологією!».

Мені було прикро це чути, але я йому не повірила! Бо маю власні уявлення про феноменологію і не вважаю її чимось не важливим, не суттєвим. А от стосовно інтерпретацій, на які багато психотерапевтів є досить щедрими, я маю сумніви. Бо часто це створює враження, що терапевт є експертом того, що відчувають клієнти.

Якщо терапевт надто швидко пояснює клієнту, що той відчуває, це може віддалити людину від її власного переживання.

Повернемось до ФЕНОМЕНОЛОГІЇ, яка створює міцне філософське підґрунтя Центрованої на особистості психотерапії, і передбачає, що терапевт не претендує на роль експерта і обережно ставиться до тлумачення того, як інша людина переживає життєві події. Бо в даному контексті цим «експертом» є не терапевт, а саме – клієнт. І суть даної терапії – допомогти клієнтам розпізнати і прожити різні емоції та інтегрувати їх до цілісного досвіду, який належить виключно їм.

Але в сучасному світі, де забагато невизначеності і браку її толерування, є шалений поспіх і бажання – швидко справитись із складними речами. І все більшої популярності набувають різні когнітивні схеми. Але жодна з них не може вмістити всю повноту людського переживання. Бо схема як карта, яка не є реальною місцевістю і навряд чи допоможе людині знайти шлях до самої себе, до власних почуттів в будь-якому життєвому контексті.

Приклад опису переживань моєї клієнтки (дозвіл на публікацію отримано).

Я давно помітила, що часом мені вкрай важко плакати на людях. І з часом до мене дійшло, що в мого оточення склалось враження, ніби я – черства і холодна. Це усвідомлення далось мені досить болісно, але я майже погодилась з тим, що є черствою людиною, бо реагую досить стримано на втрату. Зрештою, в процесі терапії до мене прийшло розуміння, що я можу плакати наодинці із своїми спогадами. Причому, плакати щиро, не намагаючись справити на когось враження чи уникнути осуду.

Але чому мені так важко розділити мій біль втрат з іншими людьми?Безсумнівно те, що в моєму дитинстві мені забороняли плакати. Я згадую слова батьків: «Не реви, як корова!», «Не хлюпай носом» і т.д. Часом моїм сльозам приписували інше значення і я перестала розуміти свої емоції. Важливо те, що я перестала вірити іншим. Тому мені стало безпечніше плакати наодинці.

Тепер я знаю, що здатна переживати сум, втрату. Можливо я не роблю цього так, як від мене хтось очікує? Але я вірю своїм сльозам, вірю в їх доречність, своєчасність і глибину. Отож, я є! Я жива і чуттєва! І не потрібно мені приписувати щось, що мені не належить!

В цьому прикладі ми більше покладаємось на феноменологію, тобто на те, як людський досвід представлений в конкретному випадку. Але для того щоб людина могла проживати свої – біль, відчай, зневіру, зраду, хтось має допомогти їй в цьому, якшо сама вона не справляється. Особливо, якщо ми говоримо про психотерапію.

Одна із найвпливовіших фахівчинь в сфері дитячих травм – Аліс Міллер, яка понад 20 років була психоаналітикинею, вважає, що якщо фахівець застосовує в роботі свої професійні знання без емпатії, то користі від цього процесу не буде.

Що ж таке ЕМПАТІЯ? І чому Роджерс надавав їй таку вагу в терапії?

«Бути емпатичним означає точно сприймати внутрішній світ іншої людини з усіма її особистісними значеннями так, ніби ви і є цією людиною, але ніколи не втрачаючи умови «ніби», – Карл Роджерс.

Емпатія не пояснює людину. Вона допомагає їй краще чути і розуміти себе. Це – мистецтво дивитися на світ очима іншої людини так, щоб вона відчула, що її справді розуміють. І це не така проста задача, як видається на перший погляд. Насправді це досить тривала і складна робота. І найбільшою винагородою і визнанням того, що мої зусилля, як терапевтки, чогось варті, є слова, які я почула близько тижня тому від своєї клієнтки: «Я думаю, що твоя емпатія допомогла мені справитись з найважчим періодом мого життя, коли я не бачила цінності в тому, щоб воно продовжувалось»… Це дуже цінний і важливий зворотній зв'язок! І справді, досить неочікуваний.

Емпатія стає своєрідним мостом до феноменології досвіду іншої людини. Оскільки подібному досвіду переживань часто бракує слів для того, щоб зрозуміти, а потім – розділити з кимось. Навіть якщо ваш словниковий запас є досить багатим. Цей досвід радше потребує тонкого і чуттєвого розуміння і присутності, ніж швидкого пояснення.

Отож, важливо те, що людський досвід неможливо осягнути поспіхом, як це пропонує сучасний і трохи схиблений світ. Саме тому Центрована на особистості психотерапія не поспішає пояснювати цей досвід. Бо найважливіші відкриття народжуються не з чужих інтерпретацій, а – з емпатійного супроводу, який сприяє зустрічі людини із власним досвідом переживань.

Наостанок, щоб не надто перевантажувати Вас тими ціннісними сутностями, які вміщує в себе Центрована на особистості психотерапія, і дати змогу наразі побути з тим, що є, я припиню опис цієї досить глибокої і трохи загадкової царини психотерапії. Єдине, що хочеться додати, що я дуже сподіваюсь на те, що в сучасному світі є багато прихильників саме такого бачення людської природи і це бачення буде збагачуватись і розвиватись.